Від мистецтвознавця
«Travel through art
Подорожі крізь мистецтво»
Галерея, де ви зараз знаходитесь, презентує унікальну колекцію: в Україні такої більш немає. Вона виникла завдяки двом пристрастям – до подорожей та до мистецтва різних країн. Перше захоплення стало поштовхом для другого. Друге втілилося у велику колекцію художніх витворів, що нараховує зараз близько п’ятдесяти картин з Аляски, Гватемали, Кот-д’Івуару, Гани, Руанди, Кенії, Нігеру, Камеруну, Танзанії, Мексики, Індії, Непалу, Малі, Північної Кореї, Центральноафриканської Республіки та Іракського Курдистану… Як розповідає у своїх напрочуд живих, цікавих, сповнених гумору коментарях автор та власник колекції Леонід Хохлович, колекціонування творів з країн Азії, Африки та Америки перетворилося на захоплююче знайомство з новими людьми та культурами, на осягнення різноманітних звичаїв, вірувань та традицій. За кожною картиною – особисте відкриття досі невідомих сторін життя, а разом – і художників, що через мистецтво переказують дивовижні історії, в яких перетинаються авторські фантазії та символи далеких від нас культур…
Як розповідає колекціонер, твори до збірки, що продовжують поповнюватися з кожною подорожжю, він знаходить у маленьких галереях, крамничках та базарах. Чимало з них написані невідомими авторами, але є тут і роботи знаних на мистецькій сцені художників. Серед них – акварелістка Барбара Лавалле (Barbara Lavallee) з США, яка вивчала мистецтво в університеті штату Іллінойс, потім викладала малювання у резервації індіанців племені навахо, а тепер працює у школі корінних мешканців Аляски та успішно займається графікою. У 1991 році вона була нагороджена премією «Золотий змій» від американського Товариства дитячих письменників за видатні досягнення у книжковій ілюстрації. У своїх легких, сповнених доброго гумору акварелях, що стилістично близькі до малюнків для дитячих книжок, вона зображує сценки з життя мешканців Півночі та гумористичні казкові сюжети.
Дві з таких робіт – «Новий каспак» (традиційний одяг Аляски, 2008 р.) та «Котячі сни» (2012) – представлені у колекції.
Своя історія є й у автора картини «Продавець капців» (2018 р.) Жана Боско Бакунці (Jean Bosco Bakunzi) з Руанди. Дев’ятирічним хлопчиком він втратив батьків під час кровавого геноциду в Руанді у 1994 році. Тоді загинуло близько мільйона невинних людей… Інтерес до мистецтва привів підлітка до кола місцевих художників, які навчили хлопця писати олійними та акриловими фарбами. Тоді ж його улюбленими авторами стали Пікассо, Шагал, Ван Гог. У 2011-му Жан Боско Бакунці переїхав до Канади, тепер його роботи експонуються у різних галереях світу. На цих яскравих, декоративних та водночас експресивних, насичених фарбами та рухом полотнах художник зображує сюжети з повсякденного життя, поєднує увагу до навколишнього світу, захоплює глядача вільним кольорописом та власною, суто індивідуальною інтерпретацією західного модерністського живопису.
Художник Ісаак Опоку Баду (Isaac Opoku Badu) – один з найвідоміших сучасних митців Гани. Навчався у місцевому художньо-промисловому коледжі. Теми його картин, які отримали міжнародне визнання та експонуються на багатьох виставках – природа та люди Африки. Персонажів своїх полотен, серед яких є звірі, птахи та рослини, а також портрети людей, він зображує то великомасштабно, максимально наближуючи їх до глядача, то фрагментарно кадруючи композицію, то вибудовує її майже реалістично або із певною фантастичністю, досконально відтворюючи деталі. Чи можна порівняти його картини з таким собі «наївним гіперреалізмом», що приваблює глибоким, деталізованим баченням повсякденного життя і здатністю захоплюватися чудесами реального світу? Принаймні саме таким постає представлене в колекції полотно Опоку Баду «Продавець равликів» (2017 р.).
Окрасою галереї є й три картини Мохамеда Васиї Чаринди (Mohamed Wasia Charinda, 1947-2021 рр.) «Альбiноси», «Матінка Танзанiя», «Навiщо потрiбнi сiтки?» – одного з найвідоміших художників Африки, твори якого зберігаються у Британському музеї в Лондоні та Етнографічному музеї у Гамбурзі. Він народився у селищі Накапанья на півдні Танзанії, закінчив початкову школу, малював з 1975 року. Завдяки своєму вчителю, місцевому художникау Хашиму Мруту, Мохамед навчився писати в стилі тінгатінга, ставши одним з його найвідоміших представників. Вид цього живопису був започаткований у 1960-ті роки танзанійським художником Едуардо Тінгатінга (1932-1972 рр.), що писав емалевими автомобільними фарбами на пласкому умовному тлі. Традиційними сюжетами картин були зображення звірів, птахів та силуети людей. Такий стиль набував поширення та привернув багато послідовників. Перші картини створювалися на картоні та оргаліті, а з 1989-го почали писати й на полотні. До речі, вважається, що саме Чаринда ввів у практику цю новацію. 1970-ті роки стали злетом стилю тінгантінга, з того часу це мистецтво експонувалося на багатьох виставках в Африці, Європі, Азії та Америці. Крім того, стиль отримав державну підтримку й перетворився на «візитну картку» Танзанії. Але традиція не стоїть на місці, і кожний новий художник додає до неї нові риси, образи, стилістичні прийоми та кольори. Такими є й твори Мохамеда Васиї Чаринди… Він зображує диких звірів, сцени з повсякдення, сюжети африканської міфології, казок та легенд на зразок своєрідних коміксів, що розгортають оповідь у численних виразних, а завдяки особливостям його малювання, й гротескових деталях. Світ його картин поєднує різні часові виміри – минуле, теперішнє, майбутнє, дійсне та вигадане, існуюче та фантастичне. Зображення сплітаються у майже орнаментальні структури, чарують химерним сюжетом та вишуканістю кольорово-ритмічної побудови…
Багато полотен в колекції не підписані або належать невідомим майстрам. Найчастіше подібні роботи, як і роботи Чаринди, називають сучасним народним мистецтвом та окреслюють як «примітивне» або «наївне». До цього стилю зараховують митців, котрі не отримали системної фахової художньої освіти. Інтерес до них, як відомо, виник ще наприкінці ХІХ століття – початку епохи модернізму. Твори наївного мистецтва або мистецтва примітиву не тільки тривко увійшли до музейних збірок як один з феноменів модерністської доби, а й прокреслили в ній показову тенденцію. Шукаючи джерела для оновлення образотворчості, модернізм стверджував людську індивідуальність та суб’єктивність як головні світоглядні категорії, що відбивали сутнісні зміни у суспільстві. Тоді загальні процеси демократизації сприяли приєднанню до культуротворення широких мас, які до того «не враховувалися» ні як автори, ні як споживачі художньої продукції, але тепер склали найчисленніший глядацький загал. І саме перекодовуючи усталені естетичні цінності з «прекрасного» та «гармонійного» на «виразне», «оригінальне» та «своєрідне», модернізм часто знаходив нові образно-мистецькі ідеали у тих сферах творчості, що існували поза академічними канонами та офіційними стереотипами «високої культури». «Невчена» творчість надавала в цьому плані ті самобутні зразки авторського самовираження, де відкритий погляд на світ поєднується із природною експресивністю виразу, а фантазія художника окреслює його особливу образність, в якій складно перетинаються окремий людський досвід та архетипи «колективного несвідомого». З того часу твори великих примітивістів, таких як А. Руссо, Н. Піросманішвілі, Серафіни Луї, Г. Собачко, Н. Дровняка, М. Примаченко, К. Білокур та ін. увійшли в історію мистецтва, заповнили музейні зали та виставки. Наївне мистецтво стало стійким об’єктом для мистецтвознавчих досліджень та музейного колекціонування, цариною фахових дискусій та наукових розвідок. Можна сказати, що саме «наївний художник» з його природною індивідуальністю, яскравою самобутністю світовідчуття, такий, що стверджує себе всупереч обставинам, виявився одним з героїв сповненого кризами та потрясіннями ХХ століття. Сьогодні, в умовах стрімких глобалізаційних процесів та загального «перезавантаження» культури, де на зміну протистояння «високого» та «низького», «масового» та «елітарного», приходить дискусія між авторським, індивідуальним та популярним, тема «наївного художника у сучасному світі» змінює свої виміри, але не втрачає актуальності. Головний зміст цього мистецтва – особиста обдарованість митця та наполеглива потреба висловлювати себе через художні образи, що є більшою і сильнішою за обставини життя та долі, здатна долати побутові перепони, виводити людину у світ творчості. Саме цей самобутній світ, наповнений щирістю та безпосередністю, так відгукується у цьому мистецтві. Адже тут кордонів між художником та глядачем майже не існує, а твори є перш за все «портретами» самих їхніх авторів, непересічна індивідуальність яких захоплює і чарує.
Несхожість, своєрідність, новий досвід та світовідчуття розкриваються й через звернення до неєвропейських культур, що вражають західний світ силою своєї привітності, пластичною виразністю та символізмом… Так, життя на Гаїті змінило та зробило чималий внесок в живопис Поля Гогена. Мистецтво Тунісу увійшло у творчість Пауля Клее. Один з найвпливовіших напрямків мистецтва ХХ століття – кубізм – виник під значним впливом африканської скульптури.
Знаковою для творчого пошуку Еміля Нольде стала поїздка в Африку та Океанію, де мистецтво вразило його відчуттям першооснов людського буття, архетипічністю символів та синтетичністю мислення… Мистецтво ХХ століття руйнувало кордони між культурами, об’єднуючи світ образною креативністю.
Нового змісту та ракурсу набула ця тема у сучасну медійну добу. Як констатують мистецтвознавці, сьогодні відбувається переміщення культурних центрів, де країни Азії та Африки все частіше забирають «пальму першості» у Європи, а мистецтво та художники з цих країн займають найпомітніші місця на світових форумах. Без мистецтва Африки, Азії та Латинської Америки не обходиться тепер жодний міжнародний ярмарок або аукціон. Музеї мистецтва Африки та Сходу відкриваються у Європі та США, а музеї сучасного мистецтва – в країнах Африки та Сходу. Сучасне світове мистецтво перебуває на новому етапі розвитку культури, «переформатовує» уявлення про художність та й саме розуміння естетичного, відкидаючи усталені визначення, залучаючи до художнього простору найрізноманітніші засоби образного висловлювання. У великому мистецькому світі, пронизаному комунікаціями та зв’язками, все складніше говорити про «аутсайдерів» або «наївних митців». Не випадково поряд із цими визначеннями з’являються нові, як, наприклад, contemporary folk art – сучасне народне мистецтво, чи self-taught art – мистецтво самоуків. Сучасна культура наголошує на рівноправності кожного людського голосу, кожної креативності, що несе у собі зміст, виразність, енергію.
Тепер мистецтво колишніх країн «третього світу» не просто «живить» художників Заходу, воно стає рівнозначним і вагомим учасником художньої сцени. Варто згадати знакову виставку «Чари землі» 1989 року у Центрі Жоржа Помпіду та Гранд-аль в парку Ла-Віллет у Парижі. Її куратор Жан-Юбер Мартен перетворив експозицію на потужне постколоніальне художнє висловлювання та розпочав процес залучення до повноправної участі представників незнаних раніше регіонів мистецької мапи світу. Адже довгий час мистецтво Африки та Азії на загал інтерпретувалося Заходом як етнографія та фольклор. Тут же куратор концептуально представив «не західних» художників рівними західним, знайшов у мистецтві різних континентів спільні теми. Завдяки Мартену колишні маргінали стали світовими зірками. Видовищне, емоційне, яскраве, наповнене життєвою силою мистецтво Африки, Азії, Латинської Америки стає актуальною і значущою складовою глобального мистецького світу.
Руйнування західних стереотипів щодо мистецтва колоніальних країн стало наскрізною ідеєю діяльності відомого куратора, критика та мистецтвознавця нігерійця за походженням Окуї Енвезора (1963-2019 рр.). Починаючи з виставки фотографій «In/Sight: AfricanPhotographers, 1940–Present» у музеї Гугенхайма в Нью-Йорку та бієнале мистецтва у Йоганнесбурзі у 1996 році, на міжнародному форумі сучасного мистецтва «Документа» у 2002-му в Касселі та триєнале сучасного мистецтва в Парижі у 2012-му році Енвезор настійливо поширював думку про різноспрямованість мистецтва, зміну оптики його сприйняття, що дозволяє представити його поступ багатоцентровим, таким, що не вкладається у розділення на перший, другий та третій світи. Зміни що відбуваються на планеті під впливом нових технологій, глобалізації та нових комунікацій не просто входять у патріархальний світ народів, племен, країн, несуть із собою неоднозначні наслідки, а й втягують у світову цивілізаційну мережу найвіддаленіші місцини, примушують переосмислити культурний простір, побачити та оцінити його складові.
Через мистецтво людство вчиться розуміти себе та один одного, долати стереотипи та відкривати нові обрії бачення життя. Так у сучасну культуру входять нові голоси, що своїми мовами оповідають дивовижні історії. Це багатоголосся звучить й у колекції Леоніда Хохловича. Її складно структурувати за якимсь визначеним принципом. Кожний витвір – самобутній, він захоплює неповторністю своїх образів, що можуть виростати з місцевих традицій чи несподівано поєднувати широке коло художніх спрямувань…
Картина гватемальської художниці Angelina Quic Ixtaner «Ринок Мая» побудована через «погляд зверху», що перетворює галасливий індіанський базар з торговцями та покупцями, птицею та свинями, зерном та квасолею на яскравий орнамент. На цих полотнах людські фігури у кольоровому вбранні зображені разом з золотавими круглими плетеними кошиками, що зверху схожі на сяючі сонця. Саме навколо них і рухається дія. Вони сплітаються у єдине ціле, наповнене спільним ритмом та енергією… Точність малюнку, структурне поєднання кольорових плям, реального й умовного наче нагадують твори Хосе Ороско та Дієго Рівери, що спиралися на традиційне мистецтво Мексики, образи та естетику індіанських народів. Живопис Angelina Quic Ixtaner входить у цю традицію, збагачуючи її оригінальністю авторського погляду.
...Зовсім іншу історію розповідає картина художника, на ім'я Mouss з Кот-д'Івуару «Цього дня їм не пощастило!» (2016). Тут теж зображена сцена на базарі, але зовсім інша. Поліцейська машина врізається у людський натовп та наштовхується на стовп… Люди навколо збентежені та налякані, зеленими кульками падають на землю плоди з перевернутого кошика. Наївне «дитяче» малювання автора детально фіксує і кров, що ллється з голови поліцейського, і висунутий з переляку язик, і рухи чоловіків, жінок та дітей з натовпу. Несподівану іронічну ноту вносить у картину плакат з написом французькою: «Guerrison au nom du Christ sur place» – «Зцілення в ім’я Христа на місці». Реалії сучасного життя колишньої колонії, а тепер незалежної країни, що потерпає від власної корупції та постійних національно-релігійних та політичних протистоянь, постають тут у безпосередності авторського бачення.
Події у Північному Курдистані відтворює у своїй експресивній картині «Навіщо ви нас вбиваєте?» іракський художник курдського походження Ростам Зада (Mohamed Salih Rostam Zada, псевдо Namo). Він народився у 1964 році у місті Boken в Ірані (біженець з Ірану), навчався у художньому коледжі у м. Ербіль де тепер викладає. Його твори – живопис та художні об’єкти, що інтерпретують традиції та реалії життя Курдистану мовою сучасного мистецтва на місцевих регіональних виставках. Картина «Навіщо ви нас вбиваєте?» присвячена стражданню курдського народу. Її образність існує на межі абстрактного та предметного, умовності живопису та конкретності почуття та дієвого імпульсу, що став основою твору. Зроблений від руки напис, підкреслює її соціальний зміст.
Портрет, а точніше образ юної нареченої у традиційному вбранні зобразила у своїй картині (2018 р.) художниця Кім з Північної Кореї. За ритуалом вона простягає батькам нареченого церемоніальну чашу на знак пошани. З майже натуралістичною точністю змальовує художниця і різноколірний костюм, і циновки на підлозі й розписні ширми в інтер’єрі. Немов фарфоровими фарбами пише вона прекрасне обличчя дівчини що втілює ідеальні уявлення народу про жіночу красу.
Отже, колекція Леоніда Хохловича відкриває своєрідне вікно, а точніше – різноколірні вікна, у незвичайний світ далеких від нас країн, зі своїми народними звичаями і реаліями суспільного життя, природою та яскравим народним побутом, прекрасними жінками, що для будь-якого народу є втіленням життєвої сили та краси, а їхні костюми та прикраси це вишукані, неповторні витвори мистецтва… Розглядаючи ці твори, ще раз усвідомлюєш: світ наповнений широким діапазоном голосів і всі вони варті уваги та мають бути почутими. Простір мистецтва взаємопроникнений. Разом з відстанями, які легко можна подолати на літаку, долаються кордони культур та країн, що як сполучені судини, наповнюють одна одну новими ідеями та творчими імпульсами. Та й так зване «наївне» і «професійне» мистецтво не розділяють сьогодні жорсткі мури. Так чи інакше ці напрямки є частинами єдиного культурного простору, вони живлять та надихають один одного. На додаток, їхній діалог виходить за межі самого мистецтва, що дає можливість зазирнути за інші грані навколишнього життя, осягнути його багатовимірний простір, зрозуміти, що у поняття «сучасності» входять не лише уніфікована урбаністика та технології, а й традиційні форми існування, без яких людство бідніє й блякне.
Отже, знайомство з надзвичайною колекцією Леоніда Хохловича починається. Вона дає нагоду не лише розширити наше розуміння світу та мистецтва, а й навчити по-іншому сприймати його красу. Адже як написав колись великий письменник та знавець людських душ Марсель Пруст: «Справжнє відкриття в подорожі полягає не в тому, аби побачити нові пейзажі, а в тому, аби знайти нові очі».
Галина Скляренко – старший науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ, кандидат мистецтвознавства, доцент, член Національної спілки художників України
Подорожі крізь мистецтво»
Галерея, де ви зараз знаходитесь, презентує унікальну колекцію: в Україні такої більш немає. Вона виникла завдяки двом пристрастям – до подорожей та до мистецтва різних країн. Перше захоплення стало поштовхом для другого. Друге втілилося у велику колекцію художніх витворів, що нараховує зараз близько п’ятдесяти картин з Аляски, Гватемали, Кот-д’Івуару, Гани, Руанди, Кенії, Нігеру, Камеруну, Танзанії, Мексики, Індії, Непалу, Малі, Північної Кореї, Центральноафриканської Республіки та Іракського Курдистану… Як розповідає у своїх напрочуд живих, цікавих, сповнених гумору коментарях автор та власник колекції Леонід Хохлович, колекціонування творів з країн Азії, Африки та Америки перетворилося на захоплююче знайомство з новими людьми та культурами, на осягнення різноманітних звичаїв, вірувань та традицій. За кожною картиною – особисте відкриття досі невідомих сторін життя, а разом – і художників, що через мистецтво переказують дивовижні історії, в яких перетинаються авторські фантазії та символи далеких від нас культур…
Як розповідає колекціонер, твори до збірки, що продовжують поповнюватися з кожною подорожжю, він знаходить у маленьких галереях, крамничках та базарах. Чимало з них написані невідомими авторами, але є тут і роботи знаних на мистецькій сцені художників. Серед них – акварелістка Барбара Лавалле (Barbara Lavallee) з США, яка вивчала мистецтво в університеті штату Іллінойс, потім викладала малювання у резервації індіанців племені навахо, а тепер працює у школі корінних мешканців Аляски та успішно займається графікою. У 1991 році вона була нагороджена премією «Золотий змій» від американського Товариства дитячих письменників за видатні досягнення у книжковій ілюстрації. У своїх легких, сповнених доброго гумору акварелях, що стилістично близькі до малюнків для дитячих книжок, вона зображує сценки з життя мешканців Півночі та гумористичні казкові сюжети.
Дві з таких робіт – «Новий каспак» (традиційний одяг Аляски, 2008 р.) та «Котячі сни» (2012) – представлені у колекції.
Своя історія є й у автора картини «Продавець капців» (2018 р.) Жана Боско Бакунці (Jean Bosco Bakunzi) з Руанди. Дев’ятирічним хлопчиком він втратив батьків під час кровавого геноциду в Руанді у 1994 році. Тоді загинуло близько мільйона невинних людей… Інтерес до мистецтва привів підлітка до кола місцевих художників, які навчили хлопця писати олійними та акриловими фарбами. Тоді ж його улюбленими авторами стали Пікассо, Шагал, Ван Гог. У 2011-му Жан Боско Бакунці переїхав до Канади, тепер його роботи експонуються у різних галереях світу. На цих яскравих, декоративних та водночас експресивних, насичених фарбами та рухом полотнах художник зображує сюжети з повсякденного життя, поєднує увагу до навколишнього світу, захоплює глядача вільним кольорописом та власною, суто індивідуальною інтерпретацією західного модерністського живопису.
Художник Ісаак Опоку Баду (Isaac Opoku Badu) – один з найвідоміших сучасних митців Гани. Навчався у місцевому художньо-промисловому коледжі. Теми його картин, які отримали міжнародне визнання та експонуються на багатьох виставках – природа та люди Африки. Персонажів своїх полотен, серед яких є звірі, птахи та рослини, а також портрети людей, він зображує то великомасштабно, максимально наближуючи їх до глядача, то фрагментарно кадруючи композицію, то вибудовує її майже реалістично або із певною фантастичністю, досконально відтворюючи деталі. Чи можна порівняти його картини з таким собі «наївним гіперреалізмом», що приваблює глибоким, деталізованим баченням повсякденного життя і здатністю захоплюватися чудесами реального світу? Принаймні саме таким постає представлене в колекції полотно Опоку Баду «Продавець равликів» (2017 р.).
Окрасою галереї є й три картини Мохамеда Васиї Чаринди (Mohamed Wasia Charinda, 1947-2021 рр.) «Альбiноси», «Матінка Танзанiя», «Навiщо потрiбнi сiтки?» – одного з найвідоміших художників Африки, твори якого зберігаються у Британському музеї в Лондоні та Етнографічному музеї у Гамбурзі. Він народився у селищі Накапанья на півдні Танзанії, закінчив початкову школу, малював з 1975 року. Завдяки своєму вчителю, місцевому художникау Хашиму Мруту, Мохамед навчився писати в стилі тінгатінга, ставши одним з його найвідоміших представників. Вид цього живопису був започаткований у 1960-ті роки танзанійським художником Едуардо Тінгатінга (1932-1972 рр.), що писав емалевими автомобільними фарбами на пласкому умовному тлі. Традиційними сюжетами картин були зображення звірів, птахів та силуети людей. Такий стиль набував поширення та привернув багато послідовників. Перші картини створювалися на картоні та оргаліті, а з 1989-го почали писати й на полотні. До речі, вважається, що саме Чаринда ввів у практику цю новацію. 1970-ті роки стали злетом стилю тінгантінга, з того часу це мистецтво експонувалося на багатьох виставках в Африці, Європі, Азії та Америці. Крім того, стиль отримав державну підтримку й перетворився на «візитну картку» Танзанії. Але традиція не стоїть на місці, і кожний новий художник додає до неї нові риси, образи, стилістичні прийоми та кольори. Такими є й твори Мохамеда Васиї Чаринди… Він зображує диких звірів, сцени з повсякдення, сюжети африканської міфології, казок та легенд на зразок своєрідних коміксів, що розгортають оповідь у численних виразних, а завдяки особливостям його малювання, й гротескових деталях. Світ його картин поєднує різні часові виміри – минуле, теперішнє, майбутнє, дійсне та вигадане, існуюче та фантастичне. Зображення сплітаються у майже орнаментальні структури, чарують химерним сюжетом та вишуканістю кольорово-ритмічної побудови…
Багато полотен в колекції не підписані або належать невідомим майстрам. Найчастіше подібні роботи, як і роботи Чаринди, називають сучасним народним мистецтвом та окреслюють як «примітивне» або «наївне». До цього стилю зараховують митців, котрі не отримали системної фахової художньої освіти. Інтерес до них, як відомо, виник ще наприкінці ХІХ століття – початку епохи модернізму. Твори наївного мистецтва або мистецтва примітиву не тільки тривко увійшли до музейних збірок як один з феноменів модерністської доби, а й прокреслили в ній показову тенденцію. Шукаючи джерела для оновлення образотворчості, модернізм стверджував людську індивідуальність та суб’єктивність як головні світоглядні категорії, що відбивали сутнісні зміни у суспільстві. Тоді загальні процеси демократизації сприяли приєднанню до культуротворення широких мас, які до того «не враховувалися» ні як автори, ні як споживачі художньої продукції, але тепер склали найчисленніший глядацький загал. І саме перекодовуючи усталені естетичні цінності з «прекрасного» та «гармонійного» на «виразне», «оригінальне» та «своєрідне», модернізм часто знаходив нові образно-мистецькі ідеали у тих сферах творчості, що існували поза академічними канонами та офіційними стереотипами «високої культури». «Невчена» творчість надавала в цьому плані ті самобутні зразки авторського самовираження, де відкритий погляд на світ поєднується із природною експресивністю виразу, а фантазія художника окреслює його особливу образність, в якій складно перетинаються окремий людський досвід та архетипи «колективного несвідомого». З того часу твори великих примітивістів, таких як А. Руссо, Н. Піросманішвілі, Серафіни Луї, Г. Собачко, Н. Дровняка, М. Примаченко, К. Білокур та ін. увійшли в історію мистецтва, заповнили музейні зали та виставки. Наївне мистецтво стало стійким об’єктом для мистецтвознавчих досліджень та музейного колекціонування, цариною фахових дискусій та наукових розвідок. Можна сказати, що саме «наївний художник» з його природною індивідуальністю, яскравою самобутністю світовідчуття, такий, що стверджує себе всупереч обставинам, виявився одним з героїв сповненого кризами та потрясіннями ХХ століття. Сьогодні, в умовах стрімких глобалізаційних процесів та загального «перезавантаження» культури, де на зміну протистояння «високого» та «низького», «масового» та «елітарного», приходить дискусія між авторським, індивідуальним та популярним, тема «наївного художника у сучасному світі» змінює свої виміри, але не втрачає актуальності. Головний зміст цього мистецтва – особиста обдарованість митця та наполеглива потреба висловлювати себе через художні образи, що є більшою і сильнішою за обставини життя та долі, здатна долати побутові перепони, виводити людину у світ творчості. Саме цей самобутній світ, наповнений щирістю та безпосередністю, так відгукується у цьому мистецтві. Адже тут кордонів між художником та глядачем майже не існує, а твори є перш за все «портретами» самих їхніх авторів, непересічна індивідуальність яких захоплює і чарує.
Несхожість, своєрідність, новий досвід та світовідчуття розкриваються й через звернення до неєвропейських культур, що вражають західний світ силою своєї привітності, пластичною виразністю та символізмом… Так, життя на Гаїті змінило та зробило чималий внесок в живопис Поля Гогена. Мистецтво Тунісу увійшло у творчість Пауля Клее. Один з найвпливовіших напрямків мистецтва ХХ століття – кубізм – виник під значним впливом африканської скульптури.
Знаковою для творчого пошуку Еміля Нольде стала поїздка в Африку та Океанію, де мистецтво вразило його відчуттям першооснов людського буття, архетипічністю символів та синтетичністю мислення… Мистецтво ХХ століття руйнувало кордони між культурами, об’єднуючи світ образною креативністю.
Нового змісту та ракурсу набула ця тема у сучасну медійну добу. Як констатують мистецтвознавці, сьогодні відбувається переміщення культурних центрів, де країни Азії та Африки все частіше забирають «пальму першості» у Європи, а мистецтво та художники з цих країн займають найпомітніші місця на світових форумах. Без мистецтва Африки, Азії та Латинської Америки не обходиться тепер жодний міжнародний ярмарок або аукціон. Музеї мистецтва Африки та Сходу відкриваються у Європі та США, а музеї сучасного мистецтва – в країнах Африки та Сходу. Сучасне світове мистецтво перебуває на новому етапі розвитку культури, «переформатовує» уявлення про художність та й саме розуміння естетичного, відкидаючи усталені визначення, залучаючи до художнього простору найрізноманітніші засоби образного висловлювання. У великому мистецькому світі, пронизаному комунікаціями та зв’язками, все складніше говорити про «аутсайдерів» або «наївних митців». Не випадково поряд із цими визначеннями з’являються нові, як, наприклад, contemporary folk art – сучасне народне мистецтво, чи self-taught art – мистецтво самоуків. Сучасна культура наголошує на рівноправності кожного людського голосу, кожної креативності, що несе у собі зміст, виразність, енергію.
Тепер мистецтво колишніх країн «третього світу» не просто «живить» художників Заходу, воно стає рівнозначним і вагомим учасником художньої сцени. Варто згадати знакову виставку «Чари землі» 1989 року у Центрі Жоржа Помпіду та Гранд-аль в парку Ла-Віллет у Парижі. Її куратор Жан-Юбер Мартен перетворив експозицію на потужне постколоніальне художнє висловлювання та розпочав процес залучення до повноправної участі представників незнаних раніше регіонів мистецької мапи світу. Адже довгий час мистецтво Африки та Азії на загал інтерпретувалося Заходом як етнографія та фольклор. Тут же куратор концептуально представив «не західних» художників рівними західним, знайшов у мистецтві різних континентів спільні теми. Завдяки Мартену колишні маргінали стали світовими зірками. Видовищне, емоційне, яскраве, наповнене життєвою силою мистецтво Африки, Азії, Латинської Америки стає актуальною і значущою складовою глобального мистецького світу.
Руйнування західних стереотипів щодо мистецтва колоніальних країн стало наскрізною ідеєю діяльності відомого куратора, критика та мистецтвознавця нігерійця за походженням Окуї Енвезора (1963-2019 рр.). Починаючи з виставки фотографій «In/Sight: AfricanPhotographers, 1940–Present» у музеї Гугенхайма в Нью-Йорку та бієнале мистецтва у Йоганнесбурзі у 1996 році, на міжнародному форумі сучасного мистецтва «Документа» у 2002-му в Касселі та триєнале сучасного мистецтва в Парижі у 2012-му році Енвезор настійливо поширював думку про різноспрямованість мистецтва, зміну оптики його сприйняття, що дозволяє представити його поступ багатоцентровим, таким, що не вкладається у розділення на перший, другий та третій світи. Зміни що відбуваються на планеті під впливом нових технологій, глобалізації та нових комунікацій не просто входять у патріархальний світ народів, племен, країн, несуть із собою неоднозначні наслідки, а й втягують у світову цивілізаційну мережу найвіддаленіші місцини, примушують переосмислити культурний простір, побачити та оцінити його складові.
Через мистецтво людство вчиться розуміти себе та один одного, долати стереотипи та відкривати нові обрії бачення життя. Так у сучасну культуру входять нові голоси, що своїми мовами оповідають дивовижні історії. Це багатоголосся звучить й у колекції Леоніда Хохловича. Її складно структурувати за якимсь визначеним принципом. Кожний витвір – самобутній, він захоплює неповторністю своїх образів, що можуть виростати з місцевих традицій чи несподівано поєднувати широке коло художніх спрямувань…
Картина гватемальської художниці Angelina Quic Ixtaner «Ринок Мая» побудована через «погляд зверху», що перетворює галасливий індіанський базар з торговцями та покупцями, птицею та свинями, зерном та квасолею на яскравий орнамент. На цих полотнах людські фігури у кольоровому вбранні зображені разом з золотавими круглими плетеними кошиками, що зверху схожі на сяючі сонця. Саме навколо них і рухається дія. Вони сплітаються у єдине ціле, наповнене спільним ритмом та енергією… Точність малюнку, структурне поєднання кольорових плям, реального й умовного наче нагадують твори Хосе Ороско та Дієго Рівери, що спиралися на традиційне мистецтво Мексики, образи та естетику індіанських народів. Живопис Angelina Quic Ixtaner входить у цю традицію, збагачуючи її оригінальністю авторського погляду.
...Зовсім іншу історію розповідає картина художника, на ім'я Mouss з Кот-д'Івуару «Цього дня їм не пощастило!» (2016). Тут теж зображена сцена на базарі, але зовсім інша. Поліцейська машина врізається у людський натовп та наштовхується на стовп… Люди навколо збентежені та налякані, зеленими кульками падають на землю плоди з перевернутого кошика. Наївне «дитяче» малювання автора детально фіксує і кров, що ллється з голови поліцейського, і висунутий з переляку язик, і рухи чоловіків, жінок та дітей з натовпу. Несподівану іронічну ноту вносить у картину плакат з написом французькою: «Guerrison au nom du Christ sur place» – «Зцілення в ім’я Христа на місці». Реалії сучасного життя колишньої колонії, а тепер незалежної країни, що потерпає від власної корупції та постійних національно-релігійних та політичних протистоянь, постають тут у безпосередності авторського бачення.
Події у Північному Курдистані відтворює у своїй експресивній картині «Навіщо ви нас вбиваєте?» іракський художник курдського походження Ростам Зада (Mohamed Salih Rostam Zada, псевдо Namo). Він народився у 1964 році у місті Boken в Ірані (біженець з Ірану), навчався у художньому коледжі у м. Ербіль де тепер викладає. Його твори – живопис та художні об’єкти, що інтерпретують традиції та реалії життя Курдистану мовою сучасного мистецтва на місцевих регіональних виставках. Картина «Навіщо ви нас вбиваєте?» присвячена стражданню курдського народу. Її образність існує на межі абстрактного та предметного, умовності живопису та конкретності почуття та дієвого імпульсу, що став основою твору. Зроблений від руки напис, підкреслює її соціальний зміст.
Портрет, а точніше образ юної нареченої у традиційному вбранні зобразила у своїй картині (2018 р.) художниця Кім з Північної Кореї. За ритуалом вона простягає батькам нареченого церемоніальну чашу на знак пошани. З майже натуралістичною точністю змальовує художниця і різноколірний костюм, і циновки на підлозі й розписні ширми в інтер’єрі. Немов фарфоровими фарбами пише вона прекрасне обличчя дівчини що втілює ідеальні уявлення народу про жіночу красу.
Отже, колекція Леоніда Хохловича відкриває своєрідне вікно, а точніше – різноколірні вікна, у незвичайний світ далеких від нас країн, зі своїми народними звичаями і реаліями суспільного життя, природою та яскравим народним побутом, прекрасними жінками, що для будь-якого народу є втіленням життєвої сили та краси, а їхні костюми та прикраси це вишукані, неповторні витвори мистецтва… Розглядаючи ці твори, ще раз усвідомлюєш: світ наповнений широким діапазоном голосів і всі вони варті уваги та мають бути почутими. Простір мистецтва взаємопроникнений. Разом з відстанями, які легко можна подолати на літаку, долаються кордони культур та країн, що як сполучені судини, наповнюють одна одну новими ідеями та творчими імпульсами. Та й так зване «наївне» і «професійне» мистецтво не розділяють сьогодні жорсткі мури. Так чи інакше ці напрямки є частинами єдиного культурного простору, вони живлять та надихають один одного. На додаток, їхній діалог виходить за межі самого мистецтва, що дає можливість зазирнути за інші грані навколишнього життя, осягнути його багатовимірний простір, зрозуміти, що у поняття «сучасності» входять не лише уніфікована урбаністика та технології, а й традиційні форми існування, без яких людство бідніє й блякне.
Отже, знайомство з надзвичайною колекцією Леоніда Хохловича починається. Вона дає нагоду не лише розширити наше розуміння світу та мистецтва, а й навчити по-іншому сприймати його красу. Адже як написав колись великий письменник та знавець людських душ Марсель Пруст: «Справжнє відкриття в подорожі полягає не в тому, аби побачити нові пейзажі, а в тому, аби знайти нові очі».
Галина Скляренко – старший науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ, кандидат мистецтвознавства, доцент, член Національної спілки художників України